Ольга Чигиринская (morreth) wrote,
Ольга Чигиринская
morreth

Троха про Вогнехреща, зраду і Невілкула

У нас третя роковина Вогнехреща. Тобто, дня, коли протистояння на Майдані остаточно перейшло в силовий формат. Тобто, до 19 січня силові методи вживали силовики, а народ пасивно оборонявся - а 19 народ вирішив, що вже заманало і перейшов у наступ.

Бо відчуття "так далі не можна" наростало, наростало і вже стало нестерпним.

Тобто, ми тоді так думали - потім виявилося, що воно може бути ще пекучішим, ще нестерпнішим, що воно може не просто пересилювати, а заперечувати інстинкт самозберігання.

Але почалося все тоді, 19-го, на Груші. Як то кажуть, "і понеслась".

Три роки по тому я хочу зберігати в собі це відчуття нестерпності. Хочу час від часу діставати його зі скарбнички души, роздивлятися, чи не заіржавіло, перебирати та змазувати. Бо воно ще згодиться.

Ні, звісно, можна і без нього жити. Москалі живуть. Придивіться - вам так хочеться?

Так, неможливо жити на ньому весь час. Але зберігати його треба. Навіщо? Ось я розповім.

Політика, як кажуть англійці, робить дивацьких товаришів по ліжку. Вчора ви були вороги, або, гаразд, нейтрали одне одному - завтра на вас напала третя сила і ви прикриваєте одне одному дупи, а не кусаєте за них. Нападає ЦаоЦао - і от Чжуґе Лян з Чжоу Юєм вже найліпші друзяки, головне не прогавити момент, коли треба розвертати щити одне до одного.

У якийсь момент виявилося, що інтереси клану Вілкулів та інтереси групи Корбана в Дніпрі ну аж ніяк не примирити. Ну або ж вілкули вирішили скористуватися з шарварку, аби остаточно викинути Корбана з Філатовим на мороз. А морози тоді стояли насправді хрещенські. І коли таке сталося, у хлопців, власне, виходу іншого не було, крім підтримати революцію, ну або ж ганебно сидіти в теплих палестинах як миша під плінтусом. Так само, як потім, у березні, коли Хуйло показало, що не збирається рахуватися з інтересами Ігоря Валерійовича і відкусило весь бізнес Привата у Криму. Тут зрозуміло, що виходу нема, крім ставати рятівником вітчизни (і казни докупи). І коли я казала, що Коломойському пора міняти прізвище на Вишневецький, це був ніфіга не жарт. І ніфіга не комплімент. Хоча так, трошки комплімент.

Так, я дуже забігла вперед, щоб зробити коло і повернутися до зради. Отже, якісь речі та вчинки сьогодні можуть ввижатися зрадою, але з точки зору фігурантів (або стороннього спостерігача) це ніяка не зрада, принаймні, загальний вектор дій не мінявся ні на риску. Філатов з Корбаном тоді обстоювали свої інтереси - і зараз вони обстоюють свої інтереси.  Власне, нічого не змінилося, просто тоді в нас були спільні вороги, а зараз ці вороги, принаймні у місті, підкорені, і граф, який отримав у тяжкій боротьбі свій феод, щиро вважає, що холопам пора вже по хатах і не треба пхати носа до господського проса.

Ну чисто тобі як після Хмельниччини, коли селюки й городяни "раптово" з'ясували, що козацька старшина, православна шляхта й запорожці воюють не за волю, не за віру і не за магдебурзьке право, а за привілеї для себе, коханих.

Ми обстоювали децентралізацію, бо бачили, як квітнуть європейські міста, коли в них залишаються гроші місцевих податківців.

Вони обстоювали децентралізацію, бо знали: коли гроші залишаться у місці, їхній власний шмат буде таким жирним, якого Вілкули не нюхали.

При тому вони обстоювали децентралізацію цілком щиро, не менш щиро, ніж ми, хіба ні? Хіба ж вони брехали, кажучи, що хочуть тієї децентралізації?

Перш ніж казати, що вони нас зрадили, нумо спитаймо себе: чи вони з нами про щось домовлялися?

Так отож.

Тому пам'ятаймо Вогнехреща та тримаймо напоготові і добре змащеним це відчуття нестерпності. Вогнехреща, Кривава Неділя у Дніпрі, страшний лютий на Майдані - все це було не для того, щоб наша старшина отримала свої привілеї та на цьому заспокоїлася. Не за те, щоб посадити на корупційні схеми людей Філатова замість людей Вілкула (або залишити там людей Вілкула, які хутенько перемінили прапори та принесли омаж Філатову).

Ще раз, з їхньої точки зору це ніяка не зрада, бо ми не є рівноправною стороною угоди, яку можна зрадити. Ми інструмент, важіль, яким можна посунути іншого феодала. Ми потрібні - тому Борис тримає на наші гроші свійських журналістів, ціле КП. Але ми маємо знати своє місце - тому Борис тримає у Лісному тітушок. Не здивуюся, якщо тих самих, хто бив нас 26-го січня.

Але троха оптимізму на хвіст. Коли він чергового разу істерить у мордокнизі, обзиваючи нас вілкулоїдами та красноїдами, я бачу паніку. Щось пішло не так, і він не може второпати що. Холопи уперто рахують гроші в його кишені, голосно кажуть на весь світ: "Отут ти й твої підпанки хапонули стільки, а отут стільки". А він тотально не в дуплі, хто ж на ними стоїть? Ну не може ж бути так, щоб холопи це самі собою, не може! Коли вони виходили проти ОДА у Криваву Неділю, то ж я їх надихнув, показавши Лебедине Озеро на всю стіну Пасажу - а тепер хто їх надихає?  

Так от, оптимізм полягає в тому, що нам вже не потрібна нова Кривава Неділя, аби дізнатися, як вони планують витратити наші грошики. Сподіваюся, не знадобиться вона і для того, щоб зрушити цих графєй та герцогєй з місця, коли прийде їхній час.

Але це відчуття нестерпності - про нього не можна забувати. Його треба тримати напоготові.

This entry was originally posted at http://morreth.dreamwidth.org/1943557.html. Please comment there using OpenID.
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 9 comments