Ольга Чигиринская (morreth) wrote,
Ольга Чигиринская
morreth

Сім кіл раю

(фанфег) Треба було віддати альтмерові належне – чаклувати він умів, і на чарах школи відновлення знався добре. Аліас сам добра знався на чаклуванні цієї школи – набагато краще, ніж пересічний вояк, що вміє двома простими заговорами зупинити кров та зростити кістку, якщо рана не надто глибока, а перелом простий. Аліас вмів загоювати глибокі рани, знімати біль, зрощувати складні переломи, знімати параліч та нейтралізувати більшість отрут – неабищо навіть для полкового лікаря. Проте, Аліас не був полковим лікарем. Ким він був – залежало суто від обставин. Скажімо, зараз він був не більш, ніж понівеченим шматком м’яса. У інших обставинах Аліас відчув би навіть подяку до того, хто потроху виводить його з цього стану та перетворює на людину. Але він надто добре пам’ятав, як кілька годин тому Ельдаміль вже гоїв його рани – щоб улюблена розвага дрейморів не закінчилась аж надто скоро.
Лікувати альтмер умів. Катувати – також.
- Чого ти так забарився? – сказав Аліас замість «дякую», коли альтмер напоїв його зіллям відновлення сил.
- Даруй, але ми тут не вільні розпоряджатися своїм часом, - посміхнувся ельф. – Повелитель Манкар не дуже полюбляє тих, хто сидить без діла.
- Катував безпорадних йолопів, що купилися на обіцянку безсмертя, еге ж?
- Невже тобі їх шкода? Хіба ти не знаєш, як саме вони заробляли собі своє безсмертя? Всі ці люди, яких ти знаходив закатованими у вежах Забуття, жертви, чиїм болем живилася магія даедра – звідки вони бралися? Їх постачали адепти Світанку, спільнику.
- Я гадав, це бранці Кватча…
- Не тільки, бретоне . Не тільки. Не кажучи вже про те, скількох ти сам відправив сюди. Спробуй сісти.
Аліас посміхнувся. Так, вбитих ним адептів Світанку можна було лічити десятками. Особливо після того, як Леза знищили головне святилище Сайроділю. Варто було Аліасові три-чотири дні провести в якомусь місті – і обов’язково хтось пізнавав у ньому героя Кватча, а потім його хутко знаходили місцеві адепти Світанку. Нападали вони на вулицях або в корчмах, майже завжди з криком «за властителя Даґона!». А помирали зі словами «На мене чекає рай…».
- Якби ці бовдури знали, що на них чекає, може, не так поспішали би вмирати, - Аліас напружив м’язи живота й сів на кам’яній лавці. – Що, Карморан не поясняв, яке саме безсмертя на них тут чекає?
- Хтось, може, і знав дещицю, - посміхнувся альтмер. – Наприклад, я. Але люди завжди сподіваються на те, що неприємності спіткають когось іншого.
- А ти на що сподівався?
- Я не думав, що мені все так швидко набридне. Тут все, чого я прагнув, начебто втратило смак. Мехрун Даґон обіцяв своїм вірним нескінченні насолоди, і він дотримався своєї обіцянки щодо мене та інших обраних, але… Ні, не намагайся встати, тобі ще рано, запоморочиться голова. Пий, - альтмер простягнув Аліасові міхура з дуже приємним на смак вином. – Зараз буде трохи лоскотно, це закляття відновлення крові. Пий якомога більше.
- Навчиш мене?
- Ні, це закляття потребує занадто багато мани, а в мене кожна пляшка зраз на вагу золота. Доведеться прокладати собі путь силою.
- Ти ж казав, що дреймори пішли геть.
- Так, у них зараз час поклоніння Мехрунові Даґону. Але по коридорах блукають нижчі даедра, а вони теж не подарунок, як ти сам міг переконатися. Пий.
Аліас вже вгамував спрагу, потім зробив декілька ковтків для задоволення – тепер залишилося півміхура, і треба було змушувати себе пити.
Аліас відчував, як все тіло нібито свербить всередині. Такою була дія магії відновлення – але вперше він відчував її не в одному окремому місці, а в усьому тілі.
- Повертаючись до нашої бесіди, - сказав альтмер. – Нескінченні насолоди занадто швидко приїдаються. Виявилось, що саме швидкоплинність насолоди додає їй потрібного смаку. Яка жорстока іронія долі.
- То що ж ти не схотів спробувати нескінченних тортур? – крижаніючи від гніву, запитав Аліас. – Так, задля різноманіття.
- Розумній істоті не обов’язково прагнути спробувати все на власній шкірі. Достатньо провести екстраполяцію того досвіду, який вона вже має. Ти знаєш, що таке екстраполяція?
- Уяви собі, - Аліас знову приклався до міхура.
- Прислухайся до їхніх стогонів та криків, - альтмер нашерешив свої довгасті вуха. – Годі й шукати голосу справжнього страждання. Біль, ставши звичним, перестає бути джерелом страждання. Саме тому тобі не варто жаліти тутешніх в’язнів. Вони страждають значно менше за тих, кого замучили у вежах Забуття. В них є надія, відбувши свій строк, повернутися до Диких Садів. А що відчували люди, які вмирали, знаючи, що останнім їхнім спогадом буде несамовитий біль? І не знаючи, що чекає на них за порогом смерті? До речі, що відчував ти сам? Хіба тобі не спадало на думку, що я просто ошукав тебе та видав дрейморам на муки?
- Правду кажучи, спадало, - посміхнувся Аліас.
- До речі, ти тримався напрочуд добре. Ти не виказав мене.
- Та хто б мені повірив?
Альтмер гидко захихотів.
- Орте, може, й не повірив би – але охоче б скористався нагодою трохи скупати мене в лаві. А мені не хотілося там купатися.
- Я, мабуть, божевільний, що пішов на спілку з тобою, - Аліас відклав спорожнілого міхура і встав. Тіло, яке ще з півгодини тому було як скривавлена ганчірка, тепер знов налилося силою і було готове до бою. Струмені магії, що пронизували це наскрізь прочакловане місце, бриніли наче басові струни у резонанс з нервами молодого чоловіка. Аліас вичаклував «вказівник життя» і одразу відчув присутність поблизу принаймні трьох живих істот.
- Я теж багато разів казав собі це, - знову захихотів Ельдаміль. – Гадаєш, мені просто було покластися на стійкість людини?
Аліас скривився.
- Невже не було іншого засобу?
- Авжеж, я ризикнув усім лише для того, аби послухати, як стогне з болю герой Кватча та Бруми! – альтмер пхикнув, а потім єхидно вишкірився. – Хоча… мушу зізнатися, слухати твої стогони було досить приємно.
Аліаса пересмикнуло.
- Бодай ти здох, - з серцем проказав він.
- Авжеж, - Ельдаміль захихотів ще огидніше. – Не забувай, що це головна частина нашої угоди: я допомагаю тобі зберегти життя, ти – даруєш мені смерть. Справжню та безповоротну. Чесна угода. Хоч і дуже незвична.
Аліас прийняв з рук Ельдаміля згорток одежі. Це був не його власний одяг, звичайно – поки він гасав по цих пекельних коридорах, рубаючи даедра направо й наліво, його верхній одяг, що закривав бармицю, поножі та наручі, перетворився на напівзгоріле лахміття. А нижній розірвали дреймори перед тим як прип’ясти бранця до катувальної колоди. Тож Ельдаміль, мабуть, приніс свої власні штані й сорочку, куртку та червону мантію з каптуром – таку само, в яку був зодягнений. Тільки в Ельдаміля, одного з обранців Даґона, мантія була гаптована золотом, а Аліасові він дав гаптовану сріблом.
Обладунок Аліаса він також приніс – аякже, треба буде пробиватися назовні силою…
Аліас почав вдягатися та вбиратися в обладунок.
- Якого біса ти взагалі зв’язався з Манкаром? – спитав він. – Невже тобі захотілося безсмертя? Ви, ельфи, і так майже безсмертні – якщо порівнювати з нашим віком.
- Це дуже-дуже інтимне питання, - посмішка альтмера набула відверто глузливого вигляду. – Але я відповім на нього, якщо ти відповіси на моє. На що ви власне розраховували з цим імператорським байстрюком? Ви ж не могли покладатися на те, що тобі зустрінусь я чи хтось так само спраглий смерті – і до того ж, небоязкий та кмітливий? Якби я не трапився тобі на шляху, якби не вмовив дреймор не вбивати тебе та не надто калічити – тебе вже засмажили би в клітці.
- Ні, - Аліас посміхнувся не менш уїдливо. – Мене просто доїв би якийсь даедрот .
- Це вже деталі, - відмахнувся альтмер. – Головним є те, що твоя гибель була неминуча. Ти ж не знав, як зняти Пута Обранців – а без цього не міг би вийти з Забороненого Гроту. Отже ти був приречений. То який був твій план від початку?
- До речі, - Аліас простягнув альтмерові руки, на яких все ще були два важких браслети з металу даедра. – Знімай.
Ельдаміль прошепотів заклинання – браслети впали. Аліас потер зап’ястя, хоча браслети не залишили жодного сліду.
- Наш план, - сказав Аліас, підперезуючи мантію Світанку міцним паском та чіпляючи до нього меча Крижане лезо, - був простий: Мартін одкриває портал, я заходжу до вашого раю и вбиваю всіх, хто заважає мені пройти до Манкара. Про решту подбають боги.
- Боги? – ельф підняв брова. – Дивно. Скільки разів ти ходив до планів Забуття? Скільки разів споглядав могутність найвищих даедра?
- Десь разів зо тридцять. Даруй, на другому десятку я збився з ліку.
- Отже, ти тридцяти разовий дурень, - підсумкував ельф. – Ти бачив, що дреймори робили з людьми, ти знаєш, що боги пальцем не кивнули, аби врятувати цих людей – і сподівався на них?
Аліас змірив його презирливим поглядом.
- Ти все ж таки виняткова паскуда, Ельдамілю, - сказав він. – І саме тому не збагнеш деяких простих речей. Так, я бачив могутність твого Даґона. Скажу чесно, вона мене вразила лише першим разом. Коли я ступив у ворота Забуття біля Кватча. Я бачив зруйноване місто, спотворені трупи на вулицях, і скампів та кланожахів , що справляли учту на кістках. І я думав, що по той бік ворот на мене чигатимуть всі демони. Я бачив скрізь трупи закатованих – і боявся ступити крок, мені здавалося, що за кожним рогом очікує смерть… Коли я вдруге ступав у ворота біля імперської столиці – я плакав, так мені було тоскно і моторошно. Але втретє все було просто. Я призвичаївся. Я знав, що вежі будуть такі само – химерні, високі та смердючі. Я знав, що скампи та кланожахи – тупенькі створіння, і немає нічого простіше, ніж вбивати їх поодинці. Я знав, що єдина милість, яку я можу надати напівзамученим в’язням – це стріла точно в око, і я надавав її без коливань. І не тільки виходив з воріт Забуття живим, а й закривав їх назавжди. Виносив повні сумки сердець даедра, аби націдити собі з них цілющого зілля. Виносив Сіґільські камені, аби створити зачаклований обладунок чи зброю – і повертати могутність Даґона проти його слуг. Я, людина з плоті та крові, раз за разом кидав Даґонові виклик – і перемагав. Якщо такою є могутність повелителя Даґона – то я з неї сміюся. Так, боги дозволяли вашим жертвам вмирати. Якщо вони існують – вони приймають душі цих жертв у свої долоні та плекають у спокої. І хіба не цього спокою ти прагнеш, безсмертний слуга Даґона? Хіба не смерті ти від мене вимагаєш? Отже, я сказав тобі, на що ми з Мартіном сподіваємося та уповаємо. Скажи мені тепер ти: навіщо ельфові-довгожителю було прагнути безсмертя, та ще й такою паскудною ціною?
- Відвертість за відвертість, - холодно відповів Ельдаміль. – Так, в нас, альт мерів довгий вік – але навіть мого віку не вистачило би для здійснення моєї мрії: винищення людського роду та відновлення айлейдської епохи. Не думай про себе занадто багато, бретончику: якби Манкар дотримався своєї обіцянки, якби безсмертя не приковувало мене до цього триклятого раю – я би охоче власними руками занурив тебе в лаву. Ба ні – це було б занадто просто й швидко для тебе. Даедра сьогодні розважалися з тобою менш ніж дві години – а я б допоміг їм розтягнути задоволення принаймні до того дня, коли ми почнемо справжнє вторгнення в Тамріель. Я показав би тобі винищення твого роду – і прослідкував би, щоб ти помер останнім, та ще й благав мене про смерть, як оце зараз ладний благати тебе я. І знаєш, людинонько – мене надзвичайно тішить думка про те, що смерть Манкара нічого не змінить. Бо Манкар вже зробив все від нього залежне, і вторгнення почнеться найближчим часом. Я докладу всіх зусиль, щоб ти вижив та передав це своєму байстрюкові-імператору. Щоб ви чекали на свою долю, усвідомлюючи її неминучість.
- Подивимося, чи є ця доля і справді неминучою, - сказав Аліас, і раптом вдарив альтмера в обличчя. Бризнула кров, ніс ельфа хрупнув, як редиска. Другого удару Аліас завдав у вилицю, третього – у підборіддя. Альтмер, стогнучи, сповз по стіні камери на підлогу. Аліас посміхнувся та кинув на ельфа цілющі чари. Той піднявся, погойдуючись. Очі його випромінювали ненависть.
- Рушаймо, спільнику, - сказав Аліас. – Даруй, дуже хотілося послухати, як стогнеш ти. Хоча мушу зізнатися, нічого приємного в твоєму стогоні я не почув.
Альтмер штовхнув двері та вийшов з камери. Аліас вийшов за ним.
У кінці коридору бовваніла постать зівілаї . Аліас дістав з поясної торби порожній камінь душі.
- Ти збожеволів, - засичав на нього ельф. – В нас нема часу чаклувати. Вбий його, та й годі!
- В мене майже розряджений меч, - заперечив Аліас. – Якщо боїшся галасу, кинь на нього чари мовчання.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 3 comments