Китайська поетка Чжен Сяоцюн

Це така дививижна жінка, що про неї треба розповісти окремо.
Вона працювала на заводі. На багатьох заводах, точніше, бо в Китаї страшенна текучка, і з робочими поводяться як з собаками. Їх навіть іменами не звуть, а номерами, як в концтаборах. Отак твориться китайське економічне диво.
Чжен випустила ільа збірок віршів і продовжувала працювати на заводах, а про ті вірші ніхто не знав, вона те приховувала, ьо інакше з нею би просто не розмовляли інші робітниці. Потім вона стала лауреаткою літературної премії, і вже того не можна біло приховати, і після цього Чжен вже жила літературою, вона пише й редагує.

Цвяхи

Скільки любові, скільки болю, скільки тих цвяхів залізних,

Що ними прип’ято мене до цієї станини, до креслень, замовних паперів,

Вранішньої роси та полуденної кровотечі.

Потрібний цвях, аби прип’ясти й позанормові роботи, фахові хвороби,

Цвяхи туги невимовної,  що ними прип’ятий час поденних робітників,

Прип’яті фабричні споруди, розгорнуті в еру багатства та злиднів.

Скільки стомлених привидів скніє в ліхтарному тьмяному світлі,

Скільки крихких, тендітних молодих робітниць посміхається кволо

До спогадів про кохання, слабке, наче мох під деревами, тихе й вразливе.

Скільки цвяхів пронизують з легкістю їхні тіла?

Їхні юні чесноти, відокремлені від поденної сплати?

Трудове право, нудьга по домівці, таємне кохання.

У блакитному небі течуть лінії передачі.

Один за одним болючі цвяхи застрягають в секундах.

За вікном проходить осінь, хтось живе з нею поруч.