Ольга Чигиринская (morreth) wrote,
Ольга Чигиринская
morreth

Собираю растерянное



В 1994 году, зимой, друзья из ЧГК затащили меня на концерт Игоря Жука, киевского барда, человека, покорившего меня заочно песней "как лист увядший падает на душу" (хотя в его изводе єто ни разу не сонет, но я считаю ее лучшей из вариаций).



В целом мне концерт очень понравился. У Игоря есть несколько условных "циклов" - на библейские сюжеты, на сюжет "Мастера и Маргариты", и...

Я обалдела. Именно тогда я впервые услышала нормальную украинскую гражданскую лирику. И сатиру - в лучших традициях, заложенных Галичем. И просто лирику. Но! От одной пенси у меня волосы встали дыбом. А именно - вот от этой.

Розмова
(Пам’яті Симона Петлюри)

- Хлопці чи чули, як сурма по нас голосила?
Сила ворожа закрила до волі нам шлях...
- Пане хорунжий, якби ж то була просто сила,
Ми б тою силу давно вже тримали в руках.

- Плакали верби над долею нашою злою,
Тільки й було того щастя на мент, на ковток...
- Пане хорунжий, ми йшли не намарне до бою;
Щось таки, бачите, виросло з наших кісток!..

- Щось таки виросло, кажете?.. Так, правда ваша, -
Але ж дивіться, як глушить те зілля осот!..
- Пане Симоне, то коникам завтрашнім паша,
А хто на коників сяде - досягне висот!

- Хлопці, то що ж: вам не шкода й життя молодого? -
Ваші кохані вже правнуків няньчать своїх...
- Пане Симоне, ми з тим нині ближче до Бога,
Щоб не за себе молитись Йому, а за них.

- Що ж, Україні не вік вікувати сумною,
Ми ще народимось в наших онуках не раз!
Хлопці, я дякую вам, що були ви зі мною,
Хлопці, я дякую долі, що був біля вас!

Это была нормальная, настоящая, не беспомощная поэзия - но ведь... Петлюра же! Враг! Убийца! Я росла на Чечеловке, там "петлюра" - это было ругательство.
Я начнаю попрыгивать тихонько на стуле - но вижу, что мои друзья-ЧГКшники нормально сидят и млеют от качества стихов и музыки. Ну ладно. Села и я. Расслабилась. А Жук - следующую.

Присвята Галицькому полку січових стрільців

Низько схилилась калина, ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе чи то пісню, чи то тугу...
Мамо, не треба, - не йдіть нас виглядати на дорогу,
Ой, ще не скоро нам коників пасти коло Бугу.

Чути нам, чути, як рідний голос нас додому кличе;
Видно нам, видно біду, що наступає від Любліна.
Мамо, ми мусим бути тут, бо ми стрільці святої Січі;
Мамо, не майте нам за зле, бо тут так само - Україна.

Хмарами круки злітаються з Поділля і з Полісся,
З Білої Церкви удосвіта на Фастів виступаєм.
Доля на долю, як шабля на шаблю, піднялися;
Хлопці, до бою! - ми свій полк докупи в небі позбираєм...

Мало нас, мало, нас замало, аби край оборонити -
Тільки й надії - на шаблю, на серце і на Бога...
В Києві дзвони мовчать, бо нема об чім дзвонити -
Нашої віри нема, а чужа їм не підмога.

Низько схилилась калина, ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе чи то пісню, чи то тугу...
Мамо, не плачте, не йдіть нас виглядати на дорогу -
Ой, ще не скоро нам коників пасти коло Бугу!..

А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Ну и другие - смотрите тут:

http://rukomeslo.ridne.net/contest01/zhuk.html
http://www.pisni.org.ua/persons/202.html

Вот так был сделан еще один вклад в дело воспитания моего патриотизма.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment