Ольга Чигиринская (morreth) wrote,
Ольга Чигиринская
morreth

Пріквел до "СМ". Продовження

Тепер ця розмова знов прийшла Сагарі на думку – і неспокій, що досі тривожно посмикувався десь під серцем, заговорив уголос. Він говорив, що знову повторюється історія, що Сагара нічого не навчився на власних помилках і вдруге довкола нього зростає мур відчуженості. Першого разу це сталося через те, що Сагара прийняв християнство. Тепер – через що? Чому він не може поділяти з братами, з громадськими, зо всією Імперією, праведний гнів проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У імперській інфосфері вже звично добавляли – "нечуваний". Але Сагара міг тільки гірко посміхатися над цією прибавкою: він чув про багато таких злочинів. Чув і про гірші.
Чому люди так зневажають власну пам'ять?
Сагара не міг поділяти праведний гнів проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнів не буває праведним. Так, коли він дивився на чорні шкарлупки мертвого Мінато, він відчував біль, пекучу злість та бажання карати без ліку і міри. Він хотів на фронт, як і всі брати. Але він знав: скільки б не пролилося крові Ріва – жоден з мерців Мінато не встане з цих могил, де попіл мішається з піском. Тож терпіть, - казав він братам на кожній сповіді. Терпіть, - повторював він на проповідях. Ми тут, бо ми потрібні живим. Милосердя важливіше від помсти. Навіть таке жалюгідне, яке можемо вділити тут ми.
Ми занадто схожі на них, брате Мінья, - подумки сказав він у простір неба. І ми дуже швидко просуваємося у тому самому напрямку – "це ворог, з яким все можна". Напрочуд швидко. Так, вони підштовхнули нас, вчинивши тут справжній Голокост – але швидкість нашого прогресу в бік "Бий їх всіх, бо діло наше праведне!" показує, що ми були вже готові.
Сагара зітхнув, відсалютував двом братам на варті та попрямував всередину корабля – вечеряти та провадити вечірню молитву.
***
Ранковий бріфінг також провадили на "Леві". Частково тому, що "Лев" (тобто, звичайно, "Ричард Лев'яче Серце", але всі брати казали просто "Лев") був тут першим, і традиція склалась так само непомітно, як і традиція визнавати неформальне старшинство Сагари. Але була й суто практична причина: ані на "Вагнері" Ягдбергів, ані на "Чаклунці" Соланів, не кажучи вже про вантажник імперської місії, "прилипалу" сестер-мінервинок та шатли Шезаарів – ніде не було такого просторого тренувально-молитовного залу, що гарно став у пригоді при проведенні щоденних нарад місійних представників, які правили тут за тимчасовий уряд, бо ніякого іншого поки не було. Себто, були якісь там чиновники на станції Ходері, але якби хтось зі станціонерів ступив ногою на землю Мінато – місцеві просто розірвали б його. Зі дня на день очікували прибуття адміністрації домініону Шезаар – але ті щось не квапилися.
- Розпочнемо, - сказав капітан "Вагнера" Гельтерман.
- Ще нема пана Рейвена, - нагадав Сагара.
- До біса з цим Рейвеном. Навіщо його чекати, маємо діла по самісіньку горлянку.
- Це неввічливо, - заперечила сестра Сільвія.
- І нерозважливо, - додала сестра Гелена. – Нам ще працювати з ним. Ви волонтер, пане Гельтерман, а ми виконуємо завдання імператора, і не можемо, на відміну від вас, полишити планету через зіпсовані стосунки з представником домінатора.
- Домінатор, - пхикнув Гельтерман. – Рудольф Шезаар – домінатор Сунагіші. А де він був, цей домінатор, коли людей тут смажили живцем?
- Домініон Шезаар не мав достатньо військової сили, аби змагатися з Третім флотом Ріва та Безсмертними, - розглядаючи власні нігті, сказала капітан "Чаклунки" Шейла Твіддл.
- Але достатньо, щоб підбурювати Маеду на повстання та постачати його зброєю, - пробурмотів парцефалець. – Ріва хоча б вовки. А це шакали.
- Припиніть будь ласка, - сказав кентуріон Марко Сео Сал.
Сео був молодший за Сагару – і не такий стриманий. Тож Сагара тихо потиснув під столом його лікоть. Не мало жодного сенсу сваритись з Гельтерманом.
- Я запевняю вас, - сказав Сагара, - що пан Рейвен затримався з поважної причини.
- Що таке? Чому ви щось знаєте, а ми нічого? – пані Твіддл припинила розглядяти нігті та пильно вдивилася в обличчя Сагари.
- Тому що ми тримаємо на високій орбіті супутника-спостерігача, - відповів командер.
Сестра Гелена посміхнулася.
- І ви нічого не сказали нам? – нахмурила брова капітан Твіддл.
- Я хотыв це сказати на цій нараді, але, мабуть, зачекаю пана Рейвена, аби він сам сказав. До того ж, пана Іто також ще нема.
- Ах, пан Іто… - представник Ягдбергів знизав плечима. – Що ж, почекаємо…
Гельтерман ставився до пана Іто як до собаки, якого з жалю пустили в хату та нагодували; але вын все ж таки робив свою частину роботи. Без важкої техніки, яку він привіз, марно було б і думати про розчищення завалів у центрі міста та приведення космопорту у щось близьке до ладу.
- Даруйте за запізнення, - пан Рейвен ввійшов до залу разом з паном Іто. – Доброго ранку, пані та панове. Ми затрималися з дуже поважної причини – пан радник Пегю вийшов на зв'язок і сказав, що завтра буде тут. Прибув флот домініону Шезаар. Вісім кораблів за чотири дні пристануть на Ходері. У першу добу на поверхню Сунагіші сядуть двадцять чотири вантажні катери з продовольством, будівельною технікою, медицинським обладнанням та поселенцями.
- Поселенцями. Он як… - проказала упівголоса сестра Катерина. Світле пасмо волосся вибилося з-під велона, і інквізиторка безтямно накручувала його на палець.
- А що, власне, вас засмучує? – спитав Рейвен і почервонів. Цей дватцятитрьохрічний юнак завжди червонів у присутності сестри Катерини, мінервінки, яка була живою статуєю Мінерви – не Мінерви Мак-Крі, засновниці ордену, а язичницької богині-воїтельки. Проте сьогодні він почервонів якось… густіше, ніж завжди.
- Нічого, - сестра Катерина заправила золотаве пасмо під велон та поклала руки на стіл. – Крім проблем з житлом та питною водою. Скільки їх буде?
- Спочатку – тисяча двісті, - Рейвен чогось уникав погляду інквізиторок – а ті навпаки, пильно вдивлялися в нього. – Самі чоловіки. Це… питання логістики, знаєте… Вони, власне, будуть розвантажувати наступні човни, монтувати обладнання, житлові споруди…
- Це зрозуміло. Але _що_ то за чоловіки? – спитала сестра Катерина.
- В-власне кажучи… - промимрив Рейвен, - це… люди з правовими обмеженнями. Д-добровольці…
- Тобто, каторжани, яким замінили відбування строку посиланням сюди, - сестра-інквізиторка розрізала голосом якусь невидиму нитку, і невидиме веретено впало на підлогу, деякий час вертячись намарне.
Рейвен жував губи.
- П-послухайте, - сказав він, нарешті набравшись духу. – Ми не могли в такий короткий строк набрати людей… інші партії – вони будуть… іншими, але спочатку…
- Каторжани! – вихопилося у Марко. – Цхао тха цзу цзун ши ба дай!
- Три доби на хлібі й воді, - сказав Сагара стиха.
- Призначте шість діб, отче, - попросив Марко. – Я ще не все сказав.
- Гадаю, ми всі подумали приблизно одне й те саме, - посміхнулася сестра Гелена. – Тож, брате Марко, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
Гельтерман спідлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крім усього іншого, в тому, що в миру сестра носила фамілію фон Ягдберг, і була якоюсь троюрідною племінницею домінатора. Наскільки знав Сагара, вона ніяк не користувалася цим спорідненням – але про нього не забував домінатор.
- Наскільки я розумію, - сказав Сагара, - ми вже нічого не вдіємо. Кораблі не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Рейвен.
- Послухайте, - юнак опустив голову, і знову скинув. – Не я приймав це рішення. До того ж, нам потрібні люди. Ми повинні відновити інфраструктуру Сунагіші та розпочати здобуток біомаси. Станція Ходері не може існувати на самому бустері, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю…
- Он як? – підняла підборіддя сестра Гелена. – В домініона Шезаар далекі плани…
- Не тільки Шезаар…
- Ви хочете сказати, імператор поділився з вами своїми стратегічними планами?
- Але ж це очевидно! – спалахнув Рейвен. – Після всього, що сталося, ми тепер просто повинні перемогти Вавилон та повернути собі нашу батьківську планету!
- Вашу? – здивовано перепитав Сагара.
- Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
- Даруйте, юначе, - проказала сестра Сільвія, - але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
- Мені дивно таке чути від черниці! – молодий адміністратор стиснув кулаки. – Ви ж повинні знати, що…
- Я сама знаю, що я повинна знати, - перебила його інквізиторка. – Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас – безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
- Земля буде нашою! – юнак виставив підборіддя. – А вони… нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права… взагалі ні на що.
- Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? – начебто вбік сказала сестра Катерина.
- Це… - хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. – Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
- Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? - посміхнулася красуня-черниця.
- До біса, - сказав раптом Гельтерман. – Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунагіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористаємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали – гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди навег та мобільних заводів – а от завезти п'ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
- Сто тисяч рук, - сказала пані Твіддл з усмішкою. – Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
- Даруйте, - вишкірився Гельтерман. – Я мав на увазі півста тисяч робітників.
- Насправді менше, - зауважила сестра Гелена. – Так, населення Сунагіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п'ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб… але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції…
- Зрозумів, - Гельтерман махнув рукою. – Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
- Даруйте, - сказав він. – Я бачу, що більше не потрібний вам, панове…
- Пане Іто! – Сагара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
- Я поверну його, - сказав Сагара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів – і по його щоках котилися сльози. Сагара заступив йому дорогу.
- Пане Іто, я… благаю вибачення, - сказав священик.
- За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, - старий усміхнувся до нього.
- Ці люди… вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Рейвен – лише хлопчисько, а Гельтерман – просто йолоп.
- Але ж це правда, панотче. Діти та дурні просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрі та дорослі. Сунагіші потрібна Імперії, бо це транспортний коридор, і тут дуже зручно тримати транзитну станцію. Нас тому й захопили Ріва – це також правда. Домініонові Шезаар планета потрібна, бо через цю війну він підвищиться у Імперії. А ми… ми просто шкварки, панотче. І не потрібні нікому.
- Це не так, пане Іто.
- Ви співчуваєте нам, панотче – але ви ж чернець. Мине час, і вас покличуть у інше місце.
- Ми не ченці, - Сагара сказав це автоматично, бо завжди так відповідав, коли йому казали, що він чернець. – Але так, мене можуть відкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постійний Шінден-пост.
- Для чого? – старий втер очі та усміхнувся. – Повірте, панотче, ми найбільше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скоріше.
Сагара відчув наплив безпорадності, болісний майже до крику.
- Не робіть цього, - сказав він. – Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Іто. Перемогли остаточно.
- Мені це байдуже, - сказав старий. – Я не був у Опорі і не підтримував Маеду.
Сагара не знав, що сказати. Старий обійшов його, почав спускатися по сходах. Сагара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
- Гай-гай, - усміхнувся пан Іто. – Чи личить священикові отак стрибати?
- Але ж ми не скінчили розмову, - Сагара зморщився від болю у п'ятах. – Пане Іто, в нас достобіса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте місто краще за всіх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Поверніться, благаю вас.
- Я стомився, - зітхнув старий – але повернувся і почав підійматися.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 5 comments