Ольга Чигиринская (morreth) wrote,
Ольга Чигиринская
morreth

Страшно сказати - але це все ще не закінчення

Проте ось-ось закінчення буде
_______________________________
- Щось тіснувато стало в нашому небі, - сказав Сагара, проводивши поглядом черговий шатл.
Ні, не шатл… То була яхта пана радника Пегю.
- Ти ба, яка ляля… - процідив крізь зуби Сео. – Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там – сама біоніка?
- Біоніка, - повторив хлопчик у нього на плечах.
- Точно, малий, - центуріон легенько підкинув дитину на спині. – Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.
- А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І… пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам'ять в нього – як сантор. Скоро він вивчить латину – і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів… і що ти йому скажеш?
…Був напрочуд ясний для осені день. Штучний острів, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальні комбінати і при них місто, створили в субекваторіальній зоні – тому лише кількість опадів відрізняла зиму від літа.
День Всіх Святих видався майже літнім: сухим та прозорим. Місяць майже безперервних дощів перемінив місто: кіптяву здебільшого змило в океан, і руїни надбали свого первинного вигляду. За будівельний матеріал тут правив пісок рудувато-сірого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високій температурі. Під сонцем окремі піщинки виблискували, мов цукор.
В центрі міста раніше був сквер – комунальний дім оточували дерева та кущі. Звісно, у "ніч Вогню" все це згоріло дощенту – але зараз пустир знову зеленів: висадили пагінці сосен, присланих з Ідзанагі.
- Як гадаєте – приймуться? – спитав брат Хаас.
- Чом би й ні? Сосна – не примхливе деревце.
- Я садив он там, на розі. Ми садили з Марією разом. Десятка з півтори. Шкода буде,як не виростуть…
Вони зайшли у великий гамірний намет з написом над дверима "Управління Комуни Мінато", та попрямували до саморобного столу з табличкою "Ідентифікація та реєстрація громадян".
На столі стояв портативний сантор-термінал, за терміналом хлопчина років шістнадцяти різався в "Гравіполо – першість Галактики".
- Шінта, - озвався до нього Сагара, - доброго ранку. Ми прийшли.
- Ое… - хлопець встав. Сів. Вимкнув гру – і знову встав. – Вибачте, панотче. Вибачте, центуріоне, я…
- Та грайся вже, - сказав Сео. – Нам потрібний не ти, а пан Іто.
- Він на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрічати пана радника. Він сказав, щоб ви обов'язково його почекали!
- А куди ж ми дінемося, - Сео спустив малюка з плечей. – Ходімо гуляти, Дік.
- Дік? – Шінта з цікавістю подивився на хлопчика. – То він згадав своє ім'я? Або сестри щось знайшли?
- Де там, - Сео хитнув головою. – Але ми днями зрозуміли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що "ти" – це його ім'я.
Шінта хихотнув. Сагара також посміхнувся. Момент істини справді був на перший погляд дещо кумедним.
Почалося все з того, що брат Монаган покликав Сагару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були - крім Монагана та хлопчика - Жакінта, Коннор та Шеліпоф.
- Ми тут дечого надибали отче, - Монаган розгорнув пакунок, який тримав у руці, і Сагара побачив половинку всохлої котлети, муміфіковану сосиску, кілька недогризків бустерного "хліба" та ще якийсь харч, який вже можна було сміливо називати "харчовими відходами".
- Він ховає їжу, - сказав Сагара. – Що тут дивовижного? Брат Фелікс сказав, що це минеться, коли він звикне, що їжі завжди вистачає. Трошки клопітно буде прибиратися, але це можна пережити.
- Я не про те, - брат Монаган зробив заперечливого жесту вільною рукою. – У нас тут дещо інша проблема.
Він повернувся до хлопчика і спитав його:
- Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
- Ти, - спокійно сказав хлопчик.
- Я? – брат Монаган тикнув себе пальцем в груди.
- Ти, - дитина постукала кулачком себе по грудях. – Ти наробив.
- Отак, - Монаган повернувся до Сагари, загорнув пакета та кинув його в утилізатор. – Розумієте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування міських архівів – малеча думатиме, що його звуть "ти". Треба з цим щось робити, отче.
- Так, - погодився Сагара. – Ми його охрестимо, і зареєструємо у списках комуни. Якщо його ідентифікують – ну, буде просто зайвий рядок у документі.
- А як назвемо? – чорні очі Жакінти зблиснули натхненням.
- На честь Кінсбі, - запропонував Коннор. – Це ж він його перший знайшов. Тільки я не знаю, як звуть Кінсбі.
- Пітер, - підказав Шел.
- Чого це все одному Кінсбі? – образився Жакінта. – Ми всі там були.
- Жакі, ми ж не можемо кликати хлопчину Пітер-Франшику-Максім-Естебан-Сагара-Гван… хто там ще з вами був, отче?
- Хто б ні був, - посміхнувся Сагара. – Але таки справді не можемо.
А Коннор навіть не подумав, Що Сагара та Гван – це прізвища… Священик подивився на хлопчика: Монаган посадив його на свій верстат, і малий почав крутити в руках випатраний шолом з кідо. Потім насунув на голову по самі плечі, покліпав синіми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик і почав роздивлятися, мабуть, як біліє та сплющується "подушечка". Скинув шолом, просунув всередину руку і заходився обмацувати флексиглас з іншого боку. Звів очі на Шеліпофа та здивовано спитав:
- Вода?
Той похитав головою.
- Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Сагара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне – він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
- Я пропоную назвати його на честь корабля, - сказав Коннор.
- Левом? – Жакінті явно сподобалася ідея.
- Краще Леонідом, - зауважив Шеліпоф. – Це означає "син лева".
- Ні. Повна назва корабля – "Ричард Лев'яче Серце". Ричардом.
- На прізвище "Другий", - посміхнувся Шел.
- Перший, як на то пішло, - втрутився Сагара. – Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
- То ж просто "пісок", - трохи розгублено сказав Монаган. – Чому не "Сунагіші"?
- Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
- Так, "Суна" краще, – підтримав Шел. – Тільки… хіба можна хрестити двічі?
- Можна під умовою, - сказав Сагара. – Так зазвичай роблять, коли невідомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дійсним буде перше хрещення, якщо ні – друге.
- У мене так хрестили одного знайомого священика, - сказав Жакінта. – Коли він поступав до семінарії, виявилося, що на хрестинах і родичі перепилися, і священик був такий… веселий. Ніхто не пам'ятає, як все було, а запис у реєстрі піп зробити забув. Хлопця треба висвячувати – а як його висвятиш, коли невідомо, чи він хрещений?
- Отче, а що буде потім? - сумно запитав брат Томіган. – Ми що, так і полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо – і полишимо?
Наче у відповідь йому пролунали безладні звуки губної гармоніки – майбутній Ричард тепер частенько мучив інструмента.
- А що скажеш робити? – Сагара приховав погляд. – Загалом, тут збирають групу сиріт для відправки на Аркадію… Тож маємо поквапитися.
- Ви знаєте, як до нього тут ставляться, - гаряче заперечив брат Монаган. – Його тут зацькують через людожера. А сиротинці скрізь однакові – навіщо його пхати на Аркадію? Ніхто його тут не любить. Ніхто не хоче його прийняти.
- Крім нас, - стиха підтримав Шел. – Отче, справді: ми подбаємо про нього не гірше, ніж чиновники Шезаарів.
- Навіть краще, - прогудів Жакінта.
- Хлопці, ви почманіли? – Сагара потер скроні пальцями. – Я теж… теж полюбив його, але ж… ми не можемо думати лише про себе! Він же… не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт – і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
- Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. – А там буде оказія – і його переправлять кудись у домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги – всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!
Це була правда. Але була й інша правда:
- Існує Статут Шіндену, - безпорадно сказав він. – Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену – за винятком обставин… виняткових…
- Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. – Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янагі он, відпустили тільки позавчора – то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх дивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі – він повторював за братами вправи кемпо; в кухні – він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці – він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі… І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в "Леві" начебто з'явився добрий дух. Брат Томіган вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив – отже, Сагара не вигадував та не обманював себе…
- Коротше кажучи, - відрубав він, борючись з ваганнями. – Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім – буде видно.
…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету коммуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника Домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в'язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега – будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.
- Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, - сказав Сео.
- Я гадаю, той… - Хаас засмутився. – Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
- Еге ж, - кивнув центуріон – і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
- Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком – справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
- Ну то що? – спитала вона, - вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
- Так, - відповів Сагара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.
- Ну, помагай вам Бог, - сестра погладила малюка по голові, на якій вже виросла колюча щетинка. – Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навіть гі з гербами, тільки-но подивіться… Куди ви його відправите?
- Мабуть, полишимо в михаїлітському притулку, а ті відшукають опікунів, - сказав Сагара. – До речі, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої інформації…
- І не дочекалися б, - сестра махнула рукою. – Ті патрони, які ми розбираємо зараз – майже всі містять фінансові звіти двадцятирічної давності. як ви його назвали?
- Річард Суна.
- Гарне ім'я. Він так і не згадав свого справжнього?
- Ні, - Сагара розповів про випадок, який підштовхнув їх до рішення.
- Раз так – то своє ім'я він таки насправді забув, - зітхнула сестра. – Не надто балакучий, вірно?
- Вірно, - повторив за нею Дік. Інквізиторка здивовано кліпнула очима.
- Я певний, що він не розуміє латини, - сказав Сагара. – Але потроху вчиться. Але говорить справді мало.
- Ну й добре, - сказала сестра, - Не люблю балакучих дітей. Якось гостювала у своєї племінниці. В неї четверо, і всі як цвіркуни. Повернулася до монастиря хвора. А от і наше довгоочікуване начальство!
Справді, перед площею зупинився розкішний модуль з тієї самої, мабуть, яхти.
Пан радник Пегю у елегантному сірому костюмі вийшов другим – одразу після охоронця-водія. Пан Іто поводився так, наче соромився в своєму простому сіро-брунатному вбранні не тільки їздити в такій розкоші, а й стояти поруч з нею.
Жінка, що появилася третьою, була зодягнена в жовтаво-зелений комбо, який Сагара спочатку прийняв за військову форму, а за декілька кроків зрозумів, що то просто якесь робоче вбрання, яке обране власницею через безліч кишень та кишеньок, у які розтикане обладнання для зйомки та запису.
- Ущипніть мене, - пробурмотіла сестра Гелена, - то Ганна Тошідзукі.
- Ви їй не раді?
- Якби отут розпочалася епідемія паратифу, я б зраділа так само, як оце зараз, - процідила крізь зуби сестра Гелена.
Сагара був здивований – він чув, що Ганна Тошідзукі дуже прискіплива, але чесна бардеса. Саме такі мали б подобатися інквізиторці. Власне, такі барди, як Ганна, були також інквізиторами свого роду – просто результати своїх розслідувань вони передавали не імператорові, а народові безпосередньо. Власне, на Сунагіші вже було десятка з півтора бардів. Вони почали з'являтися з регулярними місіями, і Сагара звик до їхньої присутності на шоденних похоронах та в наметовому містечку. Більше тижня ніхто з них не витримував.
Як сестре Гелена ні ставилась до пані Тошідзукі - щойно та підійшла, сестра стала ніби втіленням стриманої люб'язності.
- Даруйте, панове, даруйте, пані, - радник потиснув всім руки. – Мені дуже прикро, що я змусив вас чекати – але ви ж розумієте, що я не належу собі, як і кожний службовець… Ось знайомтеся – пані Тошідзукі. Пані Ганно, ви цікавилися людиною, яка була тут від самого початку місій – ось перед вами отець командер Сагара.
- Можна буде найближчим часом зустрітися? – запитала бардеса. Голос в неї був високий та різкий, волосся – чорне, коротке, рясно всіяне сивиною – наче притрушене попелом...
- Так, звичайно, - сказав Сагара. – Коли вам буде зручно…
- Сьогодні ввечері, - сказала жінка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.
- Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.
- Доброго дня, панотче, - Сагара потис руку панові Іто. – А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? – спитав ніхонською пан мер.
- Ричард, - відповів хлопчина. Сагарі щось щемнуло в горлі – він не знав, що малий вже визнав своє ім'я.
- На честь корабля, - кивнув пан Іто. – Добре, дуже добре. А прізвище?
З цією ідеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.
- Суна, - відповів брат Сео.
- О… - старий на мить одвернувся. – Ну що, пішли всередину, виправимо йому свідоцтво… мабуть, про народження, так, пане раднику?
- Так, звичайно, - погодився статний чоловік у дорогому костюмі. – Ось історія просто для вас, пані Ганно: цю дитину сохеї врятували від людожера. Розумієте, один з місцевих жителів збожеволів, і почав вбивати та їсти людей…
- Ні, - сказав Сагара.
Вони зайшли в намет – і гамір там стих. Хотілося сподіватись – не через те, що люди впіймали окраєць розмови.
- Що "ні"? – здивовано перепитав пан радник.
- Він таки справді збожеволів, - але хлопця ми рятували не від нього, - похапцем пояснив Сагара. – Даруйте, пане раднику, але це розмова не на п'ять хвилин, і не отак, поміж справами.
- Вибачте, - радник підняв долоні. - Мене там не було, командере, ви були – вам і карти в руки. Я хотів переповісти це, як чув, але, якщо я був дезінформований… Проте, пані Ганно, історія ця гідна вашого пера. А, ось іще одна, - радник щиро усміхнувся до брата Хааса. – Цей молодий чоловік закохався в одну з місцевих жінок і хоче полишити монастир заради любові земної. Я нічого не перебрехав цього разу, панотче?
- Майже нічого, - сказав Сагара. – Крім жінки. Пані Янагі не є тією причиною, з якої залишається брат Хаас. Він залишається, бо відчув покликання залишитися та допомагати відроджувати планету.
- Я… той, - Хаас почервонів так, що його руде волосся стало виглядати білявим. – Потрібний тут. Я це напевне знаю. В мене спеціальність – опалення та очищувальні системи, але я трохи знаюся на будівництві, і я той… буду потрібний, це напевне. Якщо Марія захоче зі мною одружитися – то буде, звичайно, щастя. Але як не захоче… Я все одно тут потрібний.
- Що ні скажу, все не в лад, - розвів руками пан Пегю. – То ви відпускаєте його, пане командер?
- Жодних перепон до цього нема, - Сагара знизав плечима. – Брат Хаас не складав довічних обітниць, отже він може будь-якого дня покинути Шінден за власним бажанням.
- Розумію. Але, молодий чоловік, тут є… певні складнощі з нашого боку. Аби стати громадянином домініона Шезаар, ви маєте вийти з громадянство свого рідного домініону…
- Вийшов, коли поступив у Шінден, - сказав Сагара.
- О… Ну, тоді… розумієте, виник певний нюанс. Оце ми вам надамо громадянство, ви отримаєте статус поселенця, матеріальну допомогу, яку надає цей статус… а що як ви після цього сядете на перший ліпший транспорт та чкурнете звідси світ за очі?
- Якщо брат Хаас хотів би чкурнути, - сказав Сео, - він би просто залишився у нас і чкурнув на Талассі, чи десь іще, де в нас бази переформування.
- Але він не міг би прикарманити речову та грошову допомогу.
- Ви підозрюєте нашого брата в тому, що він крадій? – Сагара стиха скреготнув зубами.
- Ні. Але… командере, підійдіть до мене пізніше, сам на сам. Я все поясню вам.
- Як імперський інквізитор, - сказала сестра Гелена, - я наполягаю, щоб ви дали пояснення тут і зараз.
На мить здалося, ніби панові раднику звело щелепи.
- Ну, добре, - сказав він. – Добре… Якщо ви наполягаєте. Я не можу припустити виникнення прецеденту. Всі постраждалі жителі Мінато мають право на імперську грошову допомогу – де б вони ні знаходилися – і на допомогу від домініону Шезаар, якщо вони влаштовуватимуться на території домініону. Так звані підйомні. Незалежно від того, підкреслюю, покинуть вони Сунагіші, або ні. Поселенці, яких ми влаштували тут, не вільні покинути Сунагіші, аж поки не відбудуть строку свого ув'язнення. Я знаю, що дехто з них плекав великі плані щодо цих підйомних – але вони помилилися. свої підйомні вони реалізують тут та відпрацюють – а там можуть забиратися куди хочуть. А от ви, пане брате – не постраждалий і не в'язень. Ви вільна людина. Якщо ми вас пустимо, ми опинимося перед необхідністю розробки законотворчого механізму для вільних поселенців…
- То й розробіть його, - знизала плечима інквізиторка.
- Але це не можне зробити тут, зараз, на колінці. Закони домініону розробляються у Раді Представників Домініону, і це справа кількох місяців.
- Я той… почекаю, - стиха сказав брат Хаас. – Чи мені натовкти комусь пику, щоб мене ув'язнили?
- Спокійно, брате, - сказав Сагара. – Я певний, що рішення є, пане раднику.
- Я дав слово, пане раднику, - втрутився пан Іто. – Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мінато просто ширмою?
По очах пана радника було видно як по книзі, що він саме так і вважав – але у присутності інквізторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.
- Анооо… даруйте, - сказав юний Шінта. – Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрібний рік народження.
Сагара зробив нескладні обчислення.
- Пьятьдесят девьятий, - сказав він. – Наш лікар каже, йому десь шість з половиною.
- Виглядає на чотири, - сказала бардеса. – Невже такий жахливий був голод?
- Коли він народився й ріс – то було лише недоїдання та авітаміноз, - гірко усміхнувся пан Іто. – Голод був лише останнього року, коли Ріва вирішили згорнути виробництво.
- Зрозуміло, - сказала бардеса, і Сагара майже побачив у її очах, як ці дані уляглися в потрібний кластер пам'яті.
- А день народження? – спитав Шінта.
- Напишіть тридцяте червня, - сказав Сагара.
- А чому саме цей день?
- Рівно середина року. Якщо доктор вирішив, що йому шість з половиною…
- Добре, - Шінта посміхнувся. – Готово!
За півхвилини з апарата, назва якого була Сагарі невідома, виповз рожевий пластиковий листочок розміром з долоню. Потім іще один – нормального розміру та зеленкуватого кольору. Перший був власне свідоцтвом про народження, другий – записом про те, що свідоцтво номер такий-то на ім'я Ричарда Суни видано комуною Мінато першого листопада 365 року від Еберу.
Subscribe

  • Почему русские не умеют в национализм

    Главный тезис этого наброса формируется просто: русский национализм - он как морская свинка, у которой, как мы помним, нет ничего общего ни со…

  • О ценностех ея

    Давайте немножко оттолкнемся от хроник скорбной Нины и обратим внимание на интересный факт: когда консерваторы затевают разговор о ценностях, из них,…

  • Культурний шок

    Я рідко сюди пишу, і саме тому покладу це тут, щоб не загубити, бо у Фейсбуці воно швидко спливе за течією часу. Я відкрила для себе ікони Любові…

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 4 comments