Ольга Чигиринская (morreth) wrote,
Ольга Чигиринская
morreth

Hard-boiled

2. Готель

Перед готелем вже було темно, а в передпокої лежав бруднуватий килим та відгонило пліснявою. Але я звикла до таких закладів і не зважала. Я була до памороків рада, що дісталася сюди.
Після декількох натискань на кнопку дзвінка, зсередини суміжної кімнати вийшла бабця. Худенька жіночка десь на середині п'ятого десятку, з гострими очицями.  
Бабуся ладна була дорікнути мені за те, що я прийшла так пізно – але, почувши, що я ще не їла, раптом полагіднішала. Якщо зараз мерщій піти до ресторану, сказала вона, то можна встигнути, бо він працює до десяти, тож треба сказати їм про мої обставини, вони ще трошки не закриватимуться, а я тим часом піднімуся до кімнати та складу там свої речі, будь ласка, на жаль, в довколишніх локшинних, де готують рамен , сьогодні вихідний…
Я хутко спустилась до ресторану, розповіла їм про свою справу, замовила щось, а сама побігла нагору до кімнати, поклала там речі, скинула шкарпетки, що смерділи потом, і знову спустилась униз.
Звичайно, крім мене, у тому напівтемному ресторані не було нікого. На столах стояли вази химерної форми, в них стирчали штучні орхідеї. Звичайно, картопляний суп, поданий на тарілці з квітковим орнаментом, смакував як суп з пакету. Ніде й ні в чому японці не помиляються сильніше, ніж у переконанні щодо якості наших товарів.
Але суп, сухарики та пиво з пляшки таки зігріли й наповнили мені шлунок.
З вікна було видно лише темні гори та темне місто. Вуличні ліхтарі на відстані здавалися низкою світлих цяточок. Мені зовсім нема куди піти – ось який був настрій. Зовсім нема куди повертатися. Скільки б не тривала ця подорож – дорога нікуди не приведе мене, і завтра вранці так само нема буде куди йти. Я почувалася безпритульним привидом. Хіба вони, замкнені у вічності, не почуваються так весь час? Але, раптом здивувалась я – чого це мені спало на думку порівнювати себе з привидом? Мабуть, від утоми.
Аж раптом за вікном чомусь трошки посвітлішало. Трохи згодом попід вікнами готелю проїхали одна за одною пожежна машина та швидка допомога. З поганим передчуттям я піднялась та запитала рахунок.
Проходячи повз центральний вхід з юката під пахвою, я стикнулася з тією ж бабусею, яка щойно звідкись поверталася з суворим виглядом.
- Що трапилось? – поцікавилась я.
- Пожежа у локшинній, - сказала бабуся.
"Отакої" – подумала я й запитала:
- Хтось загинув?
Бабуся мовчала – мабуть, помітивши мій настрій.
- Я щойно їла в одній такій локшинній удон, - пояснила я, - і, не доївши, пішла. Тепер ось думаю – чи це не та сама локшинна?
- Ви ж казали, що прийшли не повечерявши… А-а, знаю. Місцевий удон городянам не смакує, то ви й не доїли. Зрозуміло, - сказала бабця. Ох і кмітлива бабця! – подумала я.
Якийсь поганий присмак був у цієї розмови, тож я вирішила не чекати відповіді.
- Ніхто там не загинув. Один лише дідусь там сидів, так він встиг вибігти, як то кажуть. пожежа сталася через недбалий догляд за піччю. Шкода, що я не встигла роздивитися, - вона посміхнулась. – Навряд чи то через вас, отже йдіть собі спокійно, купайтеся.
Ні, то, скоріш за все, через мене – так або інакше, - подумала я.
Що ж, я направилась до купальні. Хотілось кудись утекти. У інше місто, у інший час. Однак мене ще більше затисло у цю ніч, у її атмосферу самотності й безглуздя. Начебто перед очима висів фільтр, який заважав бачити все чітко і думати про все ясно. Сила цієї ночі міцно вхопила мене.
Гарний візерунок старого кахлю, що ним було викладено маленьку купальню, коливаючись у воді, своїм видом заспокоїв мене. Гаряча вода розчинила і біль у ногах, і втому тіла. Під флуоресцентною лампою я неквапно помилася.
Якби ж скоріше настав ранок. Я би простяглася всім тілом під ранковим світлом, аби воно обмило мене, як оце зараз – вода гарячого джерела. Неначе у гарячковому маренні, я не могла примусити себе думати про звичайне життя – немовби, крім цієї ночі, я ніколи й не жила.
Аби остудити обличчя, відкрила вікно. Ззовні було темно, тихо, мерехтіла прохолода зірка. Дерева застигли, ув'язнені в темряві, і жодна гілочка не ворушилась. Час зупинився.
Зовсім як у той проміжок часу, коли від мене пішла Тідзуру .
Чому я сьогодні стільки думаю про неї?
Глянула вниз, на своє голе тіло. Раптом згадала її білий живіт, білі ноги, нігті на пальцях ніг … Овва, та сьогодні ж річниця її смерті.
Дивлячись на маленьку зірочку, я почала молитися до неї про все добре для Тідзуру. Нехай якийсь бог почує, яка вона була добра, яка золота в неї була вдача, тендітне обличчя… Нехай в неї буде найм'якіше ліжко. Найсолодше райське вино. Нехай їй дістанеться добре перевтілення. Якщо скоротити мій строк життя на рік, аби подовжити їй – то я згодна. Будь ласка.  
Досягнувши повної згоди з собою, я повернулася до своєї кімнати. 
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 4 comments